Розанна Девісон познайомилася з Анастасією Березань у 2019 році після довгого та болючого шляху до материнства, коли Анастасія шляхом гестаційного сурогатного материнства виносила її першу дитину. Через три роки Розанна допомогла Анастасії з сім’єю втікти від війни в Україні. Це їхня вражаюча історія життєстійкості та дружби.
«Я пам’ятаю свої думки, “Боже, ця жінка щойно народила нашу дитину, як ми взагалі можемо віддячити їй”».
Розанна Девісон не може приховати емоцій, коли згадує день народження своєї доньки Софії. Вперше вона зустріла свою гестаційну сурогатну матір Анастасію Березань в листопаді 2019 року в пологовому будинку в Києві.
Розанна та її чоловік Веслі Квірк намагалися народити дитину протягом багатьох років, у Розанни було 15 спустошуючих викиднів за цей час, і врешті-решт їй сказали, що вона не може виносити дитину.
Вирішивши піти шляхом сурогатного материнства за кордоном, вони знайшли Анастасію, або Настю, як її називають близькі, за сприяння української клініки.
ІСТОРІЯ СУРОГАТНОГО МАТЕРИНСТВА
«Звісно, що це нервує, коли вашу дитину виношує інша жінка, – каже Розанна, – але через координатора вагітності в клініці Настя зробила цей досвід для нас дуже розслабленим протягом всього часу. У нас було неймовірне спілкування – вона завжди радо повідомляла нам, як вона почувається.
Це була комерційна домовленість, але вона давала нам зрозуміти протягом всієї вагітності, що хоче допомогти парі здійснити мрію про дитину, вона хотіла допомогти нам, вона казала це мені кілька разів через координатора вагітності. Я відчувала, що вона робить це від щирого серця – у всьому, що вона робила, було стільки любові!
Я колись попросила фото її вагітного животика, мені кортіло побачити його, і мені надіслали фото Насті в її квартирі з рожевими шпалерами, її нігті також були рожевими, вона посміхалася і виглядала щасливою на 33 тижні вагітності.
Мене переповнювала вдячність та інші емоції, я відчувала, що це мала бути моя вагітність, я мала бути спроможною виносити власну дочку, але я не змогла, і це вивело на перший план саме людську сторону нашого сурогатного материнства».
Розанна зі сльозами на очах згадує неймовірний день, коли народилася її донька, і яку вдячність вона відчувала тоді до її сурогатної матері: «Ніколи в житті я не думала побачити, як мою дитину народжує інша жінка, і вона була неймовірною, вона була такою сміливою. Це були швидкі пологи і народження, і коли Софію забрали зважити і помити, я повернулася до Насті та казала без кінця: “Дякую, дякую, дякую”.
Вона, очевидно, була виснажена, вона щойно народила і не могла відреагувати, але я пам’ятаю, як подумала, чи зможемо ми коли-небудь віддячити їй… Це здавалося неправильним, що ми просто розплатимося з нею та поїдемо, у цьому не було душі».
«Це надзвичайно, повертатися думками до того часу і бачити, як розвивалася історія і як ми опинилися в цій ситуації».
Анастасія вперше стала сурогатною матір’ю. Вона майже не розмовляє англійською мовою, тому за допомогою перекладача вона розповіла мені, що вагітність пройшла гладко.
«З одного боку, було важко бути вагітною, і дитина не моя, але я це розуміла, – розповідає вона. – І ставлення з їхнього боку було дуже добрим, не було ніяких затримок або чогось подібного.
І попрощалися ми дуже приємно, вони залишили багато подарунків моїй маленькій доньці Мілані, а після їх повернення додому ми продовжили спілкуватися у WhatsApp та Instagram. Розанна розповідала мені новини про Софію, розповідала, як вона росте, надсилала фотографії та відео та цікавилася моїми справами».
Через два з половиною роки батько Розанни, Кріс де Бург, зіграє велику роль у подорожі Анастасії до Ірландії, але коли вони уклали домовленість про сурогатне материнство, вона не знала ані про існування знаменитого співака, ані про те, що Розанна колись була Міс Всесвіт.
«Я вже була в сурогатній програмі, коли мене спитали в клініці, чи знаю я, чию дитину народжу, а я не знала. Я знала цю пісню, “Lady in Red”, але я не знала, хто її співає. Я прийшла додому і запитала свого батька, і він сказав: “Так, я знаю Кріса де Бурга!”, – посміхається вона, згадуючи про це. – Всі в моїй сім‘ї були шоковані та схвильовані».
Незабаром після народження Софії Розанна та Вес запитали клініку, чи буде Анастасія зацікавлена народити їм ще раз.
«У нас був такий чудовий досвід з Настею, ми запитали клініку, чи зможе вона допомогти нам ше раз у майбутньому, – каже Розанна. – Ми не очікували на швидку відповідь, тому що вона щойно народила, але вона написала мені 1 січня 2020 року, побажала щасливого Нового року, і додала: “Я подумала і вирішила, що із задоволенням подарую вам із Веслі братика чи сестричку для Софії”.
Я розплакалася і подумала, що це найкраща новина, яку я коли-небудь чула, це був перший день року, і це мене так обнадіяло, що вона була такою доброю протягом усього шляху».
Всього через два тижні ми всі дізналися про коронавірус, і він змінив життя кожного. У неймовірному повороті долі тієї весни Розанна дізналася, що вагітна ідентичними близнюками, хлопцями Г’юго та Оскаром. При цьому плани другої вагітності шляхом сурогатного материнства були призупинені, у Розанни на руках була однорічна донька та двоє новонароджених, карантин все ще тривав, і Розанна не очікувала побачити Анастасію знову в найближчому майбутньому.
ЛЮТИЙ 2022 р.
Однак у четвер, 24 лютого цього року, Росія напала на Україну. Розанна відразу же подумала про Анастасію: «У день вторгнення, так само, як і всі інші люди, я була у повному шоці та зневірі. Я страшенно хвилювалася за неї. Ми з Весом подивилися один на одного і зрозуміли, що маємо допомогти Насті. Те, що вона зробила для нас і нашої сім’ї, є найбільшим подарунком, який можна дати комусь, і тепер ми маємо допомогти їй».
Того ж дня за тисячі кілометрів у своєму будинку в Херсоні, де вона жила зі своєю п’ятирічною донькою Міланою, партнеркою Катею та їхньою собакою Лейлою, Анастасія також була в шоці.
«Мій тато зателефонував нам о шостій ранку, це було так рано, що ми не відповіли на дзвінок, але коли він знову зателефонував, він сказав нам зібрати якісь речі – теплий одяг, документи, гроші та покинути нашу квартиру», – згадує Анастасія.
«Ми запитали, що сталося, і він сказав, що почалася війна. Спочатку ми йому не повірили, але після цього почали думати, що нам робити. Ми були в паніці, ми не знали, що відбувається, це був абсолютно новий досвід для нас.
Ми вирішили поїхати до бабусі Каті, тому що у неї є підвал, ми взяли трохи їжі та речей і провели перший тиждень у її підвалі разом із Міланою, Катею та Лейлою.
Перший тиждень був дуже страшним, було багато вибухів. Ми сходили на ринок і ціни були в три-чотири рази вищі, ніж раніше, це було дуже лячно».
ВТЕЧА ВІД ВІЙНИ
Бойові дії тривали, а вони все ніяк не могли вирішити, залишатися їм чи поїхати. А потім Анастасія побачила пост в Instagram, де жінка шукала когось відвезти її до Польщі – у неї була машина, але потрібен був водій. Наступного дня сім’я вирішила скористатися цією нагодою та покинути своє місто.
Коли вона згадує рішення тікати і подальшу подорож, Анастасія помітно засмучується. Зрозуміло, що на деяких частинах історії вона не хоче занадто довго зупинятися, і вона регулярно робить паузу, щоб опанувати себе, розповідаючи про їхній шлях день за днем.
«У машині з Херсона була власниця машини, її мати, їх двоє котів, я, Мілана, Лейла та Катя. Ми виїхали о 5 ранку і пройшли російські блокпости. На останньому з них ми стояли дві години – йшли бої та ми бачили ракети над нашими головами.
Найскладніше для Мілани було провести три дні в машині, тому що вона не могла сидіти на місці, і в машині було так багато тварин. Під час бойових дій на цьому останньому блокпосту вона була спокійнішою за всіх нас, навіть не плакала.
Тієї ночі ми прибули на українську територію, в місто Кропивницький, там ми зустрілися зі знайомими та заночували в їх квартирі. Наступного ранку ми поїхали у напрямку Польщі та зупинилися на ніч в іншому українському місті – Хмельницькому. Там ми не змогли знайти квартиру, біженців було стільки, що це виявилося неможливим, волонтери знайшли нам місце для ночівлі лише у церкві.
На третій день ми нарешті прибули до Польщі і волонтери привезли нас у великий табір біженців, де були ліжка та їжа. Ми провели там три дні. Там ми зустріли деяких наших родичів, також там був дитячий майданчик, так що Мілана могла грати з іншими дітьми».
У цей момент Розанна дізналася, що сім’я перебуває на польському кордоні, і вона знову з ними зв’язалася: «Я написала Насті в перші дні після вторгнення, сказала, що ми хвилюємося за неї, запитала, чи може вона приїхати в Ірландію, тому що ми можемо надати їй житло на який завгодно термін.
Вона відповіла мені, що там все погано, але вона не думала, що вони зможуть втекти, тому що її місто було окуповано майже з самого початку війни і там впровадили комендантську годину, і це було дуже лячно. Ми постійно спілкувалися, я допомагала їм всім, чим могла, допомагала фінансово. Це був стресовий час для всіх залучених.
Приблизно в середині квітня Вес побачив у сторіс Насті в Instagram, що вони знаходяться на польському кордоні – вона позначила місцезнаходження, і я негайно надіслала їй повідомлення і запитала, куди вони їдуть далі, чи можуть вони приїхати в Ірландію? І вона сказала “так”. Потім ми провели наступні кілька днів, намагаючись вирішити, як безпечно доставити їх до Ірландії».
Анастасія продовжує: «Коли я була у Польщі, Розанна сказала мені: “Приїздіть до Ірландії, ми чекаємо вас тут”, але ми не дуже розуміли, як дістатися з Польщі до Ірландії, плюс у нас була собака, тому ситуація була складною».
Їм вдалося добратися до Німеччини, але мовний бар’єр ускладнив ситуацію, і волонтери не дали їм особливих вказівок, як доїхати до Ірландії. Розанна зв’язалася з другом свого батька, пілотом, якого він знав з років роботи в Німеччині.
«Розанна купила нам квитки і знайшла авіакомпанію, яка перевозить тварин. Тож ми поїхали до Ганновера і провели там чотири дні в таборі біженців, поки чекали новин. Після цього ми сіли на автобус, а потім потяг до Франкфурта, а там нас зустрів друг Кріса».
Після ночі у Франкфурті та вахти біля дуже хворої Лейли сім’я врешті-решт сіла на літак.
Розанна згадує: «Якби у них не було Лейли, було б досить просто посадити їх на літак і дістатися до Дубліна, але доставити хаскі літаком – це зовсім інша справа. Я зв’язалася з Міністерством сільського господарства, ми мали знайти клітку для собаки, організувати візити до ветеринара, логістично це було дуже складно. Настя чудово трималася, вона, мабуть, була вже виснажена після всього».
Тим часом Розанна почала готувати будинок для Анастасії та її сім’ї. Її батьки люб’язно запропонували їм свою квартиру в Дубліні.
«Ми запросили друзів та членів сім’ї допомогти нам прибрати помешкання, змінити простирадла та залишити трошки їжі. Кілька моїх друзів, у яких є діти, принесли іграшки – ми просто зробили все, що могли, щоб привітати їх якнайкраще», – каже Розанна.
«Зрозуміло, що ситуація була надзвичайно травматичною та складною для них. Вони не хотіли переїжджати до Ірландії, але саме тут вони і опинилися, а з іншого боку, люди були неймовірно привітними і щедрими, щоб вони відчували себе бажаними тут, це надзвичайно приємно бачити».
НОВЕ ЖИТТЯ В ІРЛАНДІЇ
Як тільки молода сім’я прибула, Розанна, Вес та їхні сім’ї зробили все можливе, щоб допомогти їм освоїтися. Розанна домовилася, щоб місцева школа Монтессорі, а потім літня школа прийняли Мілану, і знайшла їй початкову школу на вересень. Вона також допомогла Каті, яка працювала шеф-кухарем в Україні, знайти роботу в готелі поблизу.
«Постійно є чим зайнятися – їхніми медичними картками, відкриттям банківського рахунку, отриманням водійських прав», – каже Розанна. – Також є проблема з мовним бар’єром, тому я намагаюся допомогти їм».
Анастасія помітно зворушена, коли я запитую її про підтримку Розанни та її сім’ї – цього разу її очі наповнюються сльозами щастя: «Я дуже вдячна їм за все, що вони зробили, я навіть не можу знайти слів, щоб описати, як це було, коли ми приїхали сюди. З того першого дня вони нам дуже допомагають».
Вони роблять все можливе, щоб пристосуватися до життя тут зараз, вивчають мову та Анастасія каже мені, що Мілані подобається в школі. Але кожен день вона розмовляє з рідними, які залишилися вдома і каже, що важко думати про свою сім’ю, яка все ще там: «Вся наша сім’я все ще в Херсоні, наші батьки, моя сестра з маленькою дитиною, наші бабуся з дідусем. Вони не хочуть виїжджати, бо бояться. Вони сказали мені: “Ти молода, тобі легко почати нове життя”.
Психологічно це дуже важко, тому що я думаю про них щодня. Там вибухи і вони обстрілюють цей міст [в моєму місті], і якщо вони зруйнують його, буде голод, тому що продукти харчування не зможуть привезти до міста».
Анастасія безперечно вдячна бути тут і мати безпечний дім, але вона сподівається, що люди розуміють, що це було дуже складне рішення. «Я сподіваюся, що люди знають, що ми приїхали сюди не для того, щоб провести літні канікули, а тому, що ми тікаємо від війни».
НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК
Дві жінки однаково усвідомлюють, що вони зробили одна одній дивовижний подарунок у найбільш вразливий час, коли одна з них мріяла про справжню сім’ю, а інша сподівалась на безпеку для своєї сім’ї. Вони зустрічаються щотижня і стають ще ближчими за допомогою Google Translate.
Коли я запитую Розанну про їх унікальний зв’язок, її знову переповнюють емоції. «Я привела Софію зустрітися з Настею та Міланою зовсім скоро після їхнього приїзду, і це було сюрреалістично – вони грали разом, а я думала про майбутнє, коли я скажу Софії, хто ця жінка.
Я часто згадувала той день у лікарні, коли вона народила Софію, а я хотіла би дати їй щось більше. Коли почалося вторгнення, я сказала, що це наш спосіб сказати “дякую”. Ми просто не могли залишитися осторонь».
Анастасія теж знає, наскільки їхній зв’язок особливий: «Я допомогла їм деякий час тому, а тепер вони допомагають мені. Нам дуже пощастило їх знати. Сподіваюся, ми завжди будемо друзями».
КОМАНДА
Фото: Аарон Дж. Херлі
Стиліст: Енн O’Ші @ The Morgan Agency
За допомоги Orlaigh King Hair Chloe Reilly @ Ciara Lambert
Макіяж: Мішель Регацоллі Стоун @ MRS MAKEUP
Локація: Studio 10
Особлива подяка перекладачці Вікторії Мороз при сприянні Асоціації усних та письмових перекладачів Ірландії
